Мирослав
Скорик
(1938)
Мирослав Скорик - народний артист України,
лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії
мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, завкафедрою композиції
Львівської консерваторії, голова Львівського відділення Спілки композиторів,
секретар Спілки композиторів України і завкафедрою історії української музики
Київської консерваторії та керівник Центру музичної україністики.
Мирослав Михайлович
неохоче згадує своє дитинство. У роки сталінських репресій його родину, як і
багато інших, було вислано до Сибіру, в далеке шахтарське місто
Анджеросуджинськ.
М. Скорик виростав у
сім’ї, де любили й зналися на музиці. Мої батьки трохи грали на різних
інструментах. До них часто навідувалася всесвітньо відома співачка Соломія
Крушельницька, сестра його бабусі. Вона й запримітила, що Мирослав володів
абсолютним музичним слухом. Саме з її підказки батьки й віддали його до
музичної школи. А потім було навчання у Львівській, Київській та Московській
консерваторіях.
Уже тоді почав творити
фортепіанні композиції. Їх охоче включали до свого репертуару відомі українські
й російські виконавці. Здобутки Мирослава Скорика помітив і високо оцінив композитор
Дмитро Шостакович. Ще й зараз він зберігає в своєму архіві його лист, в якому
він прихильно поставився до його творчості.
Слава Скорика -
композитора бере початок ще з шістдесятих років. Він першим вніс в українську
легку музику ритми джазу і року. Окрім серйозної музики кантат та концертів,
які вивчаються сьогодні у всіх музичних закладах України, Мирослав Скорик є
автором музики до фільмів, серед яких найпопулярніші "Тіні забутих
предків" за повістю Коцюбинського, "Царівна" Ольги Кобилянської,
"Кам'яний хрест" Лесі Українки.
Світова прем'єра опери
українського композитора Мирослава Скорика "Мойсей", поставленої
Львівським Державним Академічним театром опери та балету імені Соломії
Крушельницької, поза сумнівами, стала однією з найпомітніших подій у
культурному житті України впродовж останнього часу.
Григорій Верьовка
(1895-1964)
Талановитий український
композитор, хоровий диригент і педагог Григорій Гурійович Верьовка народився 25
грудня 1895 року на Чернігівщині в родині селянина-ремісника, що налічувала
12 чоловік і жила в нужді. Маленький Гриць був шостим. Батько Григорія
служив регентом у церковному хорі. Він і став першим учителем сина.
Чар-голос батьківської
скрипки він вдихнув, мабуть, ще з першим подихом, зачерпнув ту мелодію у
самісіньке серце і вже більше ніколи не розлучався з нею. Той голос живив його
фізичні й духовні сили, розкрилив коштовний дар осявати мелодією народу
неповторну чистоту і велич української душі.
Вчився Григорій спочатку
в місцевій трирічній земській школі. Помітивши у сина неабиякі музичні
здібності і добрий голос, батьки віддають його до архієрейського хору в
Чернігові (1905). Вже в той час він самотужки навчився грати на скрипці.
(Скрипку, як згадує сам композитор, він виміняв у шкільного товариша за
ковзани).
Незабаром хлопця
приймають до духовного училища, а потім — до семінарії. Тут він навчається
гри на музичних інструментах, співає в семінарському хорі, а згодом стає його
регентом у семінарському хорі та інших колективах. Майбутньому композиторові
доводилося співати під керівництвом відомих на той час диригентів:
В. Ступницького, Г. Зосимовича, М. Приходька, а також
О. Архангельського, який неодноразово гастролював у Чернігові.
Робота в хорі дала
юнакові змогу практично ознайомитися з класичною хоровою літературою, зокрема,
з творами М. Глінки, О. Даргомижського, М. Лисенка,
К. Стеценка. У Чернігові юнак познайомився з майбутнім поетом Павлом
Тичиною і зблизився з ним на грунті спільних мистецьких інтересів. Пізніше це
знайомство переросло в міцну творчу дружбу.
З 1918 року Григорій
живе в Києві і навчається в музично-драматичному інституті імені М. Лисенка
композиції і хоровому диригуванню у професора Болеслава Яворського.
В 1919 році
композитор разом з П. Тичиною та В. Магорським організовує великий
самодіяльний хор, перетворений пізніше у капелу-студію ім. Леонтовича. На
її базі у 1925 році відкрилась професійна музична школа, директором якої став
Григорій Гурійович.
Перші композиторські
спроби Верьовки започаткувались ще в Чернігові. Він обробляв церковні розспіви,
збагачуючи їх інтонаціями українських народних пісень. Під час навчання в
інституті Григорій створює ліричні романси на слова друга-поета Павла Тичини,
інструментальні композиції для скрипки з фортепіано, симфонічного оркестру,
хорові розробки народних пісень.
1930-ті роки
ознаменовані диригентською й педагогічною діяльністю. Григорій Гурійович
здійснює керівництво українською національною філармонією. А з 1934 р.
викладає диригування в Київській консерваторії.
З початком Великої
Вітчизняної війни Верьовка працює у евакуйованому в Башкирію відділенні
Московської консерваторії, веде наукову роботу в Інституті народної
творчості й мистецтв АН УРСР, збирає й опрацьовує башкирський фольклор.
В ті роки Григорій
Гурійович створює патріотичні пісні «За край наш багатий» на слова
М. Рильського, «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана,
«Уральська похідна» М. Стельмаха. З ансамблем пісні й танцю Григорій
Верьовка провів понад 200 концертів перед воїнами і трудівниками Уфи. У вересні
1943 року Верьовку відкликають до Москви.
11 вересня 1943
року український уряд підписав постанову «Про організацію Державного
українського народного хору», створення якого і керівництво доручили Григорію
Верьовці.
У 1946 році
Г. Верьовці присвоєно почесне звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, а
наступного — звання професора Київської консерваторії.
Державний український
народний хор окрім України виступає в містах Російської Федерації, інших
республік. Згодом настають роки закордонних га-стролей — Румунія, Польща,
Фінляндія, Бельгія, Люксембург, Німеччина.
Одночасно з гастролями
хору в Мюнхені, у жовтні 1959 року, радянськими спецслужбами був вбитий
провідник українських націоналістів Степан Бандера. До концертного залу на
виступ хору зайшли люди з похоронної процесії. Напруження нагадувало очікування
вибуху бомби.
Крім хору, викладання в
консерваторії, Григорій Гурійович очолював спілку композиторів України.
Помер Григорій Гурійович
Верьовка 21 жовтня 1964 року.
Його творча ватра
нуртувала таким сліпучим серпанком, що, здавалося, відміряно їй палахкотіти
століттями. Він щедро ділився тим живодайним світлом з оточуючими, з
багатомільйонним глядачем-слухачем. Завдяки йому пісня нашого роду
звеличувалась в ті роки, коли і слово мало зарости бур’янами.
Євген Станкович
(1942)
Євген Федорович Станкович — український композитор, голова Національної спілки композиторів України (з 2005 року), заслужений діяч мистецтв УРСР (1980), народний артист УРСР (1986), Герой України (2008).
Народився 19 вересня 1942 року у місті Сваляві близ Мукачева на Закарпатті. Вивчав композицію у Адама Солтиса у Львівській державній консерваторії імені М.Лисенка (1962-1963), у Бориса Лятошинського і Мирослава Скорика в Київській державній консерваторії імені П.Чайковського (1965-1970).
Вже з перших композицій Станкович проголошує себе як композитор великого драматичного дарування. Його вишукана композиторська техніка, детальна поліфонічна фактура та споглядальний ліризм викликає до спогадів стиль епохи Барокко, а повнокровна пост-романтична оркестровка додає музиці теплоту та експресію. Творчість Станковича надзвичайна в показі емоційної свободи, досконалої технічної майстерності та гнучкості форми.
Працював редактором у видавництві \"Музична Україна\" (1970-1976), Головою Правління Спілки композиторів України (1990-1993); з 1988 - професор Національної музичної академії України, завідувач кафедри композиції.
У 2004 - 2010 рр. - Голова Національної Спілки композиторів України. З грудня 2010р. - Почесний співголова НСКУ.
Євген Станкович є автором 12-ти симфоній, опери, 5-ти балетів, інструментальних концертів, музики до кінофільмів, тощо.
Комментариев нет:
Отправить комментарий